О боже! Невже це було не ві сні? Збентежено так ти всміхалась мені, Вітрець забавлявся волоссям твоїм... А очі густіше затягував дим...
Кохаю свободу цих хвиль золотих, І дотик чарівний долоней твоїх. Струмочком дзвенить срібний твій голосок, І небом пахтить під п'ятами пісок.
І знову пірнаю в безодню очей, Як в прірву безмежну безсонних ночей, І знову звучить, наче спів солов'я, Тобою розбуджена ліра моя.
|